Феноменологічне дослідження тілесної деконструкції індивіда¹ з алекситимією²  та гінофобією³  в контексті урбанізованого часопростору та інтенсифікованих когнітивних процесів⁴, репрезентоване засобами формалістичної сценічної мови під акомпанемент живого джазу⁵ із застосуванням ефекту к’яроскуро6 й абстрактних світлових композицій⁷, протягом невизначеного хронометражу⁸

¹ Мета вистави полягає в зануренні у світ головного героя – Доктора  Серафікуса (для широкого загалу – Василя Хрисанфовича Комахи), який затято заперечує ідею тілесного кохання, має прикметну  

² психологічну особливість, пов’язану з труднощами у фіксуванні й осмисленні своїх емоцій і почуттів інших людей, а також 

³ боїться модерних жінок. Це зумовлено його винятковою серафічністю – відірваністю від приземлених почуттів і пориваннями до високих ідеалів. Він геніальний холодний раціоналіст, який ладен пояснити усе на світі, але не може самостійно заварити чаю без породження чергової екзистенційної кризи. Важко зрозуміти, доктором яких саме наук є Василь Комаха. Він дивакуватий ерудит, але його «докторство» – радше іронічна характеристика, ніж конкретний академічний ступінь. Його дослідницькі шукання зосереджуються на складанні приміток, яке увʼязнює Комаху в задушливій кімнаті, наче травневого хруща в сірниковій коробці. 

⁴ Історія про Серафікуса розгортається в Києві. Усе місто виявляється тлом для саморефлексій персонажів: чотири суб’єкти постійно силкуються довести, що любов – це не просто зітхання під місяцем, а каверзна тригонометрична задача, у котрій гіпотенуза завжди зраджує катетам. На пляжах, у кав’ярнях, серед витіюватих вуличок Печерська герої провадять безкінечні умоглядні розмови, сповнені сумнівів і перебільшень. Так, це буває занудно, нестерпно… і саме тому – неймовірно весело, адже справжня радість дістанеться лише тим, хто буде здатен витримати професора у стані закоханості.

⁵ Актори не зможуть діяти серйозно: вони приречені бавитися.  Бавитися, як дорослі діти, що знайшли на горищі стару друкарську машинку і намагаються набрати на ній партитуру для фортепіано. Це буде емоційно, до мокрих очей, але не сплутайте ненароком сльози з офтальмологічним секретом залоз. Це просто вихлюпування зайвого інтелекту через канали щирості. Під час проведення цього експерименту допускаються раптові мандрівки в мультивсесвіти, де 1920-ті роки яскраво пробуджуються під живий акомпанемент джазової музики, а сам Домонтович усміхається з кутка сцени, тримаючи в руках ліхтарик.

⁶ Це довго пояснювати – краще один раз побачити, утім, у цілому

⁷ світло у виставі матеріалізується: його буквально триматимуть у руках актори для того, щоб унаочнювати кожен темний закапелок підсвідомості своїх персонажів. Отже, попереду – гра світлотіней, різких контрастів, фокусів на деталях, а також геометрії променів та світлової абстракція.

⁸ І за всім цим дійством вам, любі глядачки та глядачі, доведеться спостерігати протягом невизначеного хронометражу, який творці вистави, звісно, не вимірювали, адже не такі вони вже й наївні, щоб вірити в обʼєктивність часу після Канта. 

Nota bene: якщо ви дочитали аж до цього речення, забудьте все написане, перш ніж наважитеся йти на виставу. Думки не завжди виявляються доцільними, адже «можуть шамротіти, шарудіти, як речі й тварини, як сухе гілля, як пантофлі, шафи, що тріскають <…>»

Стас Весельський — автор інсценізації і режисер.

Аліна Сердюк —художниця з костюмів.

Дмитро Сердюк — художник з костюмів.

Катерина Скорих - художниця з гриму.

Сергій Дударєв — композитор, музикант.

Давид Згардан — звукорежисер, музикант.

Вікторія Степанкова — хореографка.

Макс Серженко — музикант.

Тимур Бурлака — музикант.

В'ячеслав Левицький — консультант.